У сяйві променів чучхе

Микола Поліщук і його книга «Північна Корея людською мовою»

Авторка: Аліса Ложкіна

До Північної Кореї ми звикли ставитися як до смішного курйозу, тоталітарного диснейленду з елементами горору. Мережею ширяться меми про лідера країни, молодого диктатора Кім Чен Ина, чия зачіска не дає спокою користувачам соцмереж. Західні ЗМІ регулярно публікують корейські новини, де криваві страти перемежовуються гастрономічними та сексуальними надлишками партійних бонз. Ці історії важко підтвердити чи спростувати, враховуючи закритість Кореї та відсутність офіційної реакції Пхеньяну. Поза цими анекдотами в  Україні донедавна Північна Корея викликала мало інтересу. Ситуація різко змінилася після того, як почала з’являтись інформація про участь північнокорейських військ у війні на стороні Російської Федерації.

Раптом виявилося, що у нас є фахівці, які багато десятиліть вивчали Північну Корею, їздили туди та мають рівень експертизи трохи вищий за ласих до швидких сенсацій мережевих блогерів.  Одним із таких спеціалістів є Микола Поліщук, автор книги «Північна Корея людською мовою», яка незабаром виходить у «Видавництві Руслана Халікова». Кореєзнавець і журналіст за освітою, Поліщук двадцять років очолював товариство «Україна-КНДР» і сьогодні часто з’являється у центральних ЗМІ як експерт з питань, пов’язаних зі вступом Північної Кореї у війну в Україні.

Власне, товариство «Україна-КНДР», що ним керував Микола Поліщук, організація, мабуть, важлива у своїм роді, проте непублічна, тому про специфіку їхньої діяльності з відкритих джерел дізнатись важко. Втім, сам Поліщук, який донедавна теж не був публічною персоною, є вельми цікавим автором і персонажем. Його діяльність неочікувано переплетена з історією сучасного українського мистецтва, а траєкторія життя здається спеціально вигаданою постмодерніською новелою, де автор переживає складну і майже нереальну еволюцію стосунків із Північною Кореєю — від бурлескного молодіжного тролінгу, через лідерство в офіціозному гіперсерйозному товаристві україно-корейської дружби й аж до статусу головного військового експерта у справі вторгнення у нашу країну своїх колишніх «друзів». І сміх, і сльози, і любов.

Якщо ви не застали перебудову, то, швидше за все, не чули про «Промені чучхе» — творчу групу, що прославилася своїми радикальними акціями у момент розпаду СРСР. Молодіжний революційно-патріотичний союз проіснував усього два роки — з 1989-го по 1991-й, але за цей час встиг здобути неабияку медійну увагу. Студентське об’єднання не заявляло про себе як про арт-групу, хоча по факту акції «Променів чучхе» — одна з найяскравіших сторінок українського політичного перформансу часів здобуття незалежності. Основний творчий метод групи — буфонада й дотепний тролінг комуністичного суспільства. Іронічна деконструкція ідеалів старої системи здійснювався завуальовано, через апеляцію до північнокорейської ідеології чучхе, що виступала ідеальним дзеркалом маразму радянської системи.

Чучхе — це локальний кімірсенівський варіант корейського марксизму. За часів СРСР північнокорейський уряд мільйонними накладами друкував російськомовний пропагандистський журнал «Корея». Його можна було вільно придбати у будь-якому газетному кіоску. На читачів очікувала зустріч із викривленою пропагандою реальністю, яка за своїм безглуздям перевершувала навіть пізньорадянську ідіотію. Cаме цей журнал свого часу надихнув невеличку когорту київської студентської молоді на створення об’єднання «Промені чучхе». Лідерами групи були Дмитро Полюхович (aka Команданте Лейбедєв-Кумач), а також вже відомий нам Микола Поліщук (aka Комісар).

Акції «Променів чучхе» і сьогодні, за геть інших історичних обставин, вражають своєю яскравою дотепністю. Озброївшись маскарадним північнокорейським антуражем, юні засновники «Променів Чучхе» препарували абсурд довколишньої дійсності. Від них перепадало всім: і націоналістам, і комуністам. Серед найвідоміших акцій «Променів» — пошуки золота під обкомом партії, привітання учасників одного з останніх з’їздів Комуністичної партії України часів СРСР (делегатів засипали конфетті й закидали серпантином), урочисті проводи в Ірак загону «Пхеньянські яструби», захоплення на річницю більшовицького січневого повстання меморіальної гармати біля найстарішого київського заводу «Арсенал» та спроба обстріляти з неї Верховну Раду. Також молодіжне об’єднання анонсувало будівництво підземного тунелю Луганськ — Пхеньян. Ця їхня акція актуальна й сьогодні,  у світлі останніх подій в Україні.

Веселе прощання з радянським минулим у виконанні «Променів Чучхе» викликало відчутний резонанс, але невдовзі про групу забули. Закінчивши виші, її учасники поринули у доросле життя, а тонкий художній тролінг «Променів» був незрозумілим для молодших поколінь, що не застали СРСР. Донедавна здавалося, що саме тут і закінчується історія «Променів чучхе», але подальша доля лідерів групи — не менш цікава сторінка історії української культури. Дмитро Полюхович став краєзнавцем, втім сфера його інтересів виходить далеко за рамки стандартного арсеналу любителів місцевих старожитностей. У нього теж нещодавно вийшла книга у «Видавництві Руслана Халікова» — дослідження про досі маловідомого в Україні масона, алхіміка та ілюміната з Поділля Тадея Грабянку. У Миколи Поліщука, автора книги «Північна Корея людською мовою» не такі езотеричні інтереси. Після розпаду «Променів чучхе» він примудрився інтегруватися у коло вітчизняних міжнародників і, як уже зазначалося, став вельми серйозним фахівцем із Північної Кореї. Така радикальна трансформація, мабуть, була можливою лише у перші роки незалежності з їх духом авантюризму та характерною для доби непередбачуваністю соціальних ліфтів.

«Північна Корея людською мовою» — це книга, яка є рівно тим, що обіцяє її заголовок. Працю написано живою мовою, однак вона далеко не є «простою». Це глибокий аналіз північнокорейського соціуму та місцевої версії тоталітаризму від ерудованої людини, яка все життя присвятила темі. До того ж автор наділений живою уявою, почуттям гумору і критичним мисленням — комбінація, що, як це не парадоксально, нечасто зустрічається у сучасній вітчизняній публіцистиці.

Стисло і доступно Микола Поліщук розмірковує про еволюцію корейської ментальності й ділиться соковитими спогадами про свої численні поїздки до Північної, а також Південної Кореї, порівнює обидва суспільства і розказує про їхній затяжний конфлікт. Спостереження Поліщука за Північною Кореєю, яка у пересічній свідомості асоціюється із безліччю міфів, відрізняються тверезістю та навіть місцями неприхованою симпатією. При цьому автор усвідомлює, що пише свою книгу у дні, коли Корея із далекого дурнуватого курйозу перетворюється на цілком реальний воєнний кошмар українців.

Збалансувати позиції та не звести оповідь про Північну Корею до зрозумілих у нинішній ситуацій, втім недостатніх для повноцінного соціального дослідження емоцій та чергової дози страшилок  — непросте завдання. Знаючи Північну Корею зсередини, Микола Поліщук бачить усі її недоліки, втім прагне уникнути чорно-білої картинки. Його Північна Корея нюансована, а також сповнена неочікуваних паралелей із західним світом й Україною. Головна теза Поліщука, з якої починається книга: Корея — це дзеркало, у якому кожне суспільство може побачити елементи своїх власних проблем та авторитарних тенденцій. На Заході, підкреслює Поліщук, пропаганда, можливо, носить більш завуальований характер, втім там теж є своє «чучхе», і завдання кожного притомного аналітика — навчитись чітко бачити його прояви.

Поліщук усіма силами намагається зайняти метапозицію, втім це, мабуть, найбільш неоднозначна частина його книги. У великому протистоянні умовного Заходу і блоку авторитарних країн автор і не за «білих», і не за «червоних». У цій позиції прослідковується перегук із анархічними ідеалами «Променів чучхе» —  так само колись активісти висміювали і партійців, і ультрапатріотів. Сьогодні так само, Микола Поліщук критикує обидва табори, місцями дуже влучно, місцями демонструючи доволі консервативні погляди. Нападаючи ні з того ні з сього на фемінітиви, ідеї легалізації канабісу та інші прояви західної ідеології, які здаються йому абсурдними у контексті сучасної України, він, здається, до кінця не може прийняти нові міжнародні реалії, де загострилися суперечності, а вільнодумні індивідуалісти з позицією «проти всіх» опиняються в опозиції до обох супротивних таборів. У цьому сенсі Поліщук, вочевидь, є продуктом перших десятиліть незалежності, коли здавалося, що Україні вдасться мирно балансувати між Росією та Заходом, і що саме у статусі такої буферної зони наша країна зможе досягти значних економічних та  соціальних успіхів. Подібне коливання між великими гравцями міжнародної шахової партії як доволі продуктивну стратегію Поліщук описує і на прикладі Північної Кореї. Наприкінці двадцятого сторіччя країна вміло стригла купони на суперечностях між СРСР і Китаєм, а останнім часом заграє і з Китаєм, і з Америкою, а тепер вже й з Росією. 

Книга Миколи Поліщука не дає відповіді на питання виходу з нинішньої катастрофічної політичної ситуації — ані для Північної Кореї, ані, тим більше для України. Втім вона змушує ставитися питаннями, провокує думку, і за це автору можна вибачити навіть нелюбов до фемінітивів. На щастя, левову частку книги присвячено не сумним геополітичним роздумам, а цікавим і дотепним спостереженням за корейськими реаліями.

Микола Поліщук захопливо розповідає, як конфуціанство і травма японської колонізації вплинули на розвиток корейського авторитаризму. Він пояснює, у чому головні досягнення засновника північнокорейської держави Кім Ір Сена, а також прослідковує тяглість влади у державі до її нинішнього очільника Кім Чен Ина. Без зайвої міфотворчості автор розказує про щоденне життя за корейською залізною завісою. Воно, як не дивно, виявляється більш банальним і по-людськи зрозумілим, ніж у більшості скандальних матеріалів про Північну Корею у ЗМІ. Після цієї книги ви гарантовано відчуватимете дискомфорт від суперечливих думок про далеку азійську країну. Ця складність оптики та викликаний нею когнітивний дисонанс — емоції, що ними українцям все частіше доводиться поступатися у ситуації крайньої поляризації навколишньої реальності. Переживання світу як системи, сповненої суперечностями — головна перевага книги Поліщука, втім важко сказати, якими очима ми читатимемо цей текст, якщо завтра стане відомо про масові злочини корейських солдатів в Україні.

Хай там як, але саме зараз — найкращий час, аби читати книгу «Північна Корея людською мовою». Вона, може, і не зробить вас експертом-кореєзнавцем, але точно змусить замислитися, коли почуєте чергову новину про країну у ЗМІ. Крім того, потенційного ворога краще знати в обличчя, це допоможе критично ставитися до його заяв про власну всесильність. Той факт, що книгу написала людина з такою складною і незвичною біографією, фаховий міжнародник і водночас співавтор чи не найкращих політичних перформансів в історії нашої незалежності, змушує читати цей твір як фрагмент документації якогось великого артпроєкту, перформансу довжиною майже у ціле життя, що розгортається у декораціях корейського чучхе.

Книга Миколи Поліщука явно писалася у прискореному темпі, якого вимагала українська військова ситуація. Це відчутно у деяких розділах, яким дещо бракує завершеності й послідовності. Втім, це незначні огріхи на тлі загального успіху автора, якому вдалося створити висококласний вітчизняний суспільствознавчий нонфікшн. Ця книга читається на одному подиху. Вона оповідає українському читачеві цікаву і трагічну історію про те, як цілком адекватні прагнення північних корейців жити у добробуті та самостійності обернулися створенням патологічно унормованого кастового суспільства, авторитарної диктатури, що, наче фіговим листком, сьогодні прикриває свою ультранаціоналістичну сутність ідеями комунізму, чучхе і соціальної справедливості.